Церква св.Параскеви П'ятниці (м.Львів): карта, фото, опис

Якщо Святоонуфріївський монастир, збудований на схилі Будильної гори, належав до комплексу укріплень княжого, "окольного" міста, то найпівнічнішим бастіоном львівського передмістя була П'ятницька церква. Тож і не дивно, що, переживши стільки віків і безустанних перемін, вона донині зберегла свою первісну суть церкви-твердині.

Розташована церква серед розкішного саду, що колись був місцем вічного спочинку підгородян. Її масивна вежа гордо височіє над цілою околицею.

Важко припустити, що ця церква-твердиня, завданням якої було стримувати натиск ворожих навал з півночі, початково мала вигляд дерев'яної церковці. Оточена ровами й частоколами, вона бодай у своїй нижній кондигнації була мурованою. У всякому разі, в актах XV століття церква згадується доволі часто, причому у 1539 році вона стає крилошанською і парохіяльною для дочірніх церков св. Теодора та Чесного Хреста (нині не існують). 1665 року єпископ Атаназій Желіборський наділив грамотою п'ятничанське братство.

Зусиллями братства та волоського господаря Василя Лупула у 1643–1645 роках будується нинішня церква – без сумніву, на старому зрубі, на що вказує її архаїчний план та відчутний відгомін романо-готичного стилю в церковній споруді.

У 1870 році церкву було обновлено, при чому горішню смугу цегляних стін покрила вапняна суміш, що мала би імітувати ламаний, "дикий" камінь, з якого був викладений церковний зруб. Тоді ж було розмальовано головну наву, реконструйовано і доповнено іконостас.

У 1908 році було знято первісне шатрове накриття вежі, яке замінила псевдобарокова баня з чотирма стрункими головками по гранях на зразок Волоської (Успенської) церкви. Тоді й було відкрито під карнизом давнього накриття дату 1643 рік, коли було зведено і накрито вежу.

Нинішня П'ятницька церква у горизонтальному плануванні творить видовжений прямокутник, а мініатюрні бокові прибудови з кінця XIX століття надають йому форми латинського хреста. Пізнішою, мабуть, є нижчий від головної нави гранчастий пресбітерій.

Церкву вимуровано з умисне маркованого "дикого" каміння і цегли у верхніх частинах стін. Над бочково засклепленим бабинцем і хорами здіймається масивна чотиригранна башта, яка органічно вливається в ансамбль відносно невеличкого церковного корпусу. У нашій архітектурі випадки, коли церква творить з дзвіницею цілісніть – рідкість; аналогію можемо знайти хіба на польсько-українських окраїнах, де простежується вплив польсько-німецької готики. Стрімкий, двоспадний дах над головною навою, її ступінчастий щит з боку пресбітерія з романською сліпою аркатурою, врешті, многогранна форма пресбітерія недвозначно свідчать, що маємо перед собою пам'ятник доволі різко окресленого романо-готичного стилю. І тому важко повірити – у цьому випадку навіть документальним відомостям, – що П'ятницька церква походить з середини XVII століття. Основні її форми створені щонайменше у XV столітті, причому вплив ренесансу і бароко відобразився на її декоративних деталях. Це аттик з романськими луками та ренесансними пілястрами, яким закінчена вежа, а далі барокові слимачниці, які єднають цегляну конструкцію вежі з кам'яним церковним корпусом. Знаємо з історії, що П'ятницька церква зі своєю баштою не оправдала покладених на неї надій як на щит передмістя, доказом чого є щонайменше останки бійниць у стіні перед пресбітерієм; тим не менше, мусимо трактувати цю споруду як зразок оборонної церкви, яка своїм заснуванням, формами і стилем завдячує XV століттю.

Про співучасть у побудові молдавських господарів свідчать дві кам'яні плити, одну з яких, з емблемою господарів – головою бика і монограмою – вмуровано в перило хорів всередині церкви, а другу, більшу і насиченішу своєю бароковою, геральдичною орнаментикою – на зовнішній стіні церкви від Жовківської вулиці (нині – вулиці Богдана Хмельницького).

На поздовжній плиті, вмурованій на рівні вікон, викарбовано герб господарів. Над ним княжа митра, під якою складені навхрест меч і булава. На гербовому щиті – голова бика, над нею зубчаста корона; поміж рогами бика – зоря, зліва місяць, справа – сонце. Навколо букви Іо. В. В. М. Г. Z. М; всупереч прийнятим транскрипціям цих букв, їх треба читати: "Iо (Ми) Василь (Лупул) Воєвода Божою Милостю Господар Землі Молдавської" (дотепер напис читали як: "Іоан В Василевич Бернавський Могила Господар Землі Молдавської", якому й приписано "ктиторство" П'ятницької церкви). Неправильне і дотеперішнє розшифрування монограми довкола гербу як віршованого напису:

"Сонце, місяць і корона

Сія тройця наша оборона".

(Подальші рядки ніколи не цитовані).

Бо тим часом під гербовим щитом "чорним на білому" читаємо:

"С(о)лнце м(іся)ць і корона,

Сцептру(м) пала(ш), оборона

Глава в ві(н)ци із зві(з)дою

Нотую(ть) всі ясніс(ть) твою.

Хра(м) с(ей) с(о)ве(р)ш(ен) Ро(ку) 1644 Ав(г)у(с)т(а) 15".

На землі перед входом у церкву лежать дві надгробні плити. На першій з них – прекрасний ренесансний орнамент і напис, з якого дізнаємось, що колись під нею на кладовищі при церкві св. Миколая спочив міщанин Симеон Красовський. На другій плиті без орнаментів під рівнораменним хрестом бачимо дату 1743 р. і фрагмент якогось псалма. Всередині церкви, під проповідницею, є ще два надгробні камені з довгими написами. Для прояву культурного ставлення до пам'яток нашої старовини варто було би підняти ці плити з землі і вберегти їх від подальшого нищення під людськими чобітьми, на яке вони аж ніяк не заслуговують.

Як у Святоонуфріївській церкві, так і тут усю нашу увагу приковує до себе іконостас, одначе, в цьому випадку пам'ятка без порівняння цінніша хоча би своєю старовинністю. Це одна з найкращих пам'яток не тільки в Галичині, але й по Україні, а поміж перлинами галицько-українського малярства XVI–XVII століть, на зразок Рогатинського (церква св.Духа) й Богородчанського (мається на увазі іконостас зі Скиту Манявського, котрий зараз перебуває в національному музеї), – без сумніву, найстарша. Походить він із церкви, яка була попередницею нинішньої з кінця XVI або початку XVII століття. Нині він займає усю висоту і ширину вівтарної стіни головної нави, при чому його крайні колони відламані і розміщені на бокових стінах церкви. Охоплюючи у своїх спокійних, ренесансних рамах понад 70 картин, він водночас є класичним зразком українського іконостаса загалом.

До реставрації, яка збагатила кількість образів, іконостас був нижчим приблизно на один метр і складався з шести поверхів. У найнижчому з них були так звані "намісні" ікони Христа і Богородиці обабіч царських врат та два різні зображення св. Параскеви, з яких правий представляє її в царських ризах на престолі, довкола в овальних картинках, на золотому тлі з тиснутими узорами її "житія"; зліва бачимо св. Параскеву, яка стоїть з трираменним хрестиком у правій руці. З поміщених довкола образків тільки нижній справа зображує її мученицьку смерть; інші оповідають про Страсті Господні. Другий ряд складений із 12-ти так званих "Богородичних празничків" і Тайної Вечері посередині. Третій, званий "Деісусом", що в кожному іконостасі становить центральну і найважливішу групу, представляє Христа-Архієрея, в архієрейських ризах і митрі на голові, з розкритою книгою в лівій руці та піднятою до благословення десницею. Христос сидить на престолі, справа від якого Богородиця, зліва – Іван Предтеча, позаду "хори ангелів" (тут їх всього два), а у підніжжя – голова шестикрилого серафима. Справа і зліва від цієї центральної ікони, обрамленої ажурними колонами та повнолуким, різьбленим архівольтом, розмістились 12 апостолів, по одному в кожній ніші, яка, як і головна, обрамлена колонами та накрита луком. Четвертий ряд ікон утворило 12 "празничків Господніх", на яких зображені муки і смерть Христа з овальним вкладенням до гробу посередині. Верхній ряд охоплює вісім овальних медальйонів старозавітних пророків і патріархів з розгорнутими сувоями пергаменту в руках; посередині – образ Христового Воскресіння. Завершує іконостас велетенське Розп'яття з Богородицею і св. Марією Магдалиною з одного боку та зі св. Іваном і невідомим воїном для рівноваги – з іншого боку.

Коли додамо сюди зображення двох первосвящеників на дияконських вратах, нерукотворний образ з одного боку та святу Трійцю (гостина трьох ангелів у Авраама) безпосередньо над ними, та ікони Господнього Преображення і вкладення до Гробу (нині їх нема) над ними, то, разом із розписами внутрішніх стін усіх трьох входів іконостасу та медальйонів на царських вратах, матимемо перелік понад 70 образів первісного іконостаса.

Під час реконструкції іконостаса в 1370 році іконописець Антін Качмарський домалював цілий долішний ряд ікон, у який потрапили ікони св. Івана Богослова, княгині Ольги і Володимира, св. Кирила й Методія та св. Миколая. Крім того, зниклу кудись первісну ікону Преображення та вкладення до гробу Качмарський замінив зовсім новими, невідповідними характеру іконостаса образами "Преображення" та "Pieta".

Глянувши на іконостас, ми ні на хвилю не завагаємося, аби, вслід за Лозіньским, назвати його "найкращим твором церковного мистецтва, збереженим у Львові". Породжений з духа україно-візантійських іконописних традицій, творить він один із завершених етапів в розвитку українського малярства, яке на львівському ґрунті зустрілось із впливами західної Європи. В порівнянні з богородчанським та рогатинським іконостасами, наш зберігає ще багато чистоти рисунку, декоративності та монументального трактування постатей. Архаїзм деяких іконографічних мотивів, підпорядкування декоративних рамок іконам, чого не побачимо на пізніших барокових іконостасах – все це вирізняє нашу пам'ятку серед попередників і наступників. Пізнішими від первісного ренесансного іконостаса, без сумніву, є овальні медальйони пророків і патріархів в барокових рамах, які творять останній поверх іконостаса. Справа і зліва від іконостасу бачимо барокові вівтарі, з яких правий має в собі сучасну з іконостасом ікону св. Варвари з церквою в одній руці і мученицькою пальмою в другій, та "житіям" медальйонах, які оточують головну постать. Над св. Варварою розташована ікона святої Трійці XVIII століття.

У лівому вівтарі маємо доволі пізню, але не менш цінну з мистецького боку композицію – так звані "Метастази". Зображує вона Богородицю, що здіймається в небо з розкритої, засипаної трояндами гробниці, над якою схилились апостоли. Це більш поширений на Заході, хоч відомий з Герменеї, мотив представлення мить, яка на сході усталилась у композиції Успіння Богородиці. На місці цієї картини колись було старе зображення Різдва Богородиці, що тепер висить на стіні пресбітерію за головним вівтарем. Цікава завдяки своєму анекдотичному змісту картина західного (німецького) типу, цінна як приклад побутового малярства, що проявляється в обстановці та одязі її персонажів. Це водночас одна з найстаріших пам'яток малярства, збережених у П'ятницькій церкві.

Характерно, що не тільки інтер'єр церкви з його бочковим склепінням, але й зовнішні стіни її фасаду та ціла верхня конструкція церкви колись були покриті фресковими розписами. Скромні останки цього багатобарвного фарбування збереглися у вигляді фризу з крилатих головок ангелів та овочевих фестонів під куполом вежі, та фрески Богородиці (Премудрість) на склепінні бабинця.

Сьогоднішнє доволі скромне розфарбування церковної нави походить з останніх десятиліть XIX століття. Розпис пресбітерію виконав маляр Лука Долинський (1750–1824), який намалював тут Богородицю з Єлизаветою в місті, а обабіч – лицаря в панцирі (фундатора) та монаха в рясі. Розписи погано збереглись і заслуговують на більш дбайливе збереження.

З церковної обстанови заслуговують на увагу чотири латунні свічники перед іконостасом, з яких два перед намісними образами виготовлені в 1648 році коштом міщанина Івана Ходиновского. Церковний архів зберігає цінні грамоти, документи і рукописи. Відомий "Пом'яник" П'ятницької церкви з 1650 року, рукопис "Punkta zgody cechu szewskiego miedzy majstrami religii greckiej i polskiej, ulozone 1651", а перш за все – дев'ятнадцять грамот, з яких більшість стосується церкви св. Миколая, нині дочірньої церкви П'ятницької.

Голубець М. Львів: Провідник. - Жовква, 1925.

У 1996—1999 роках за проектом Володимира Швеця поруч була збудована нова дзвіниця. Сьогодні храм чинний, належить до Української Православної Церкви Київського Патріархату. Церква стоїть в одному ряду за найстарішими збереженими пам'ятками оборонної храмової архітектури, такими як церква св.Миколая у Золочеві, церква св.Миколая у Сокалі, або ж церква Благовіщення у Городку.

Опрацювала Катерина Судин

Kate